«Бачила очі своїх пацієнтів, яким була потрібна»: історія лікарки Ольги Сухар про вірність професії та вимушений переїзд
Півтора року тому лікарка ультразвукової діагностики Ольга Сухар стала частиною команди професіоналів Черкаської обласної лікарні. Ольга Вікторівна разом з родиною вимушено переїхала з Луганщини, бо повномасштабна війна вщент зруйнувала її рідне місто. І хоч місце проживання їй довелось декілька разів змінити, та незмінним залишалось одне – любов до обраної професії, яка й допомогла фахівчині не впасти у відчай, а розпочати іншу сторінку життя.
Пані Ольга розповіла про життєві та професійні моменти до повномасштабної війни, про вимушений переїзд, про те, як почала працювати у Черкаській обласній лікарні, а також про те, чим захоплюється і що надихає, окрім роботи.
У НАС БУЛО ДУЖЕ ГАРНЕ, РОЗВИНУТЕ МІСТО
- Моє рідне місто – Сєвєродонецьк Луганської області, де я жила і працювала на улюбленій роботі лікарем ультразвукової діагностики. У 2014 році придбала квартиру в новому будинку, облаштувала її на свій смак, оточила квітами, придбала чимало кухонного приладдя, оскільки люблю готувати та пригощати друзів.
У нас було дуже гарне, сучасне та розвинуте місто. Я вважаю, що там, де людина народилася, там вона і знадобилася. Я дуже люблю Україну, люблю подорожувати, тому була, здається, в усіх куточках рідної Батьківщини. З Черкасами познайомилась ще у 2011 році, бо саме тут купувала собаку лабрадора, адже знала, що в Черкасах був найкращий розплідник цієї породи. Мене тоді дуже вразили дамба, величний та безкраїй Дніпро…
У 2014 році, коли розпочався збройний конфлікт, ми з родиною виїхали на кілька місяців до Ковшарівки, що на Харківщині, але Сєвєродонецьку на той час не дуже перепало, зачепило лише район МЖК «Мрія», де саме мешкали друзі. Добре, що на той момент їм також вдалось виїхати. Сусідньому місту Лисичанську не так поталанило, воно, на жаль, зазнало руйнувань: і квартира моєї рідної сестри, яка пізніше переїхала з родиною до Бахмута, і квартира дідуся з бабусею…
ВВАЖАЛИ, ЩО ЇДЕМО НА ПАРУ ТИЖНІВ
- У лютому 2022 року, в перший день повномасштабного вторгнення, Сєвєродонецьк почали бомбити, ми 20 днів практично жили в коридорі під’їзду, бо підвалу не передбачено в новому будинку. На вулицю вийти було вкрай небезпечно. Обстріли не вщухали, лише інколи була змога нашвидкуруч щось приготувати, швиденько поїсти – та знов у коридор. Дрижали стіни, моя квартира вже була без вікон. Декілька разів були влучання в будинок, від якого наразі майже нічого не залишилося.
Ми виїжджали на старенькій «вісімці», практично нічого з собою не взявши, бо вважали, що їдемо на пару тижнів. Та й неможливо було вмістити в маленьку машину все своє життя. Брали такі речі, в яких було зручно ховатися і не змерзнути. Звісно, забрали з собою і свого улюбленця лабрадора. Весь цей час, поки ми ховались від обстрілів, він все добре розумів, але щоб не чути вибухів, ховав голівку під подушку.
19 березня ми виїхали до Бахмута, бо це була найближча локація, де я мала родичів. І перше, що я зробила – влаштувалась працювати в Бахмутську лікарню. За той час в мене змінилося три медсестри. Рідні та друзі попереджали про небезпеку, про те, що перебувати на території Донеччини та Луганщини вкрай небезпечно, але на той момент якоїсь перспективи я не бачила, але бачила очі своїх пацієнтів, яким я була потрібна. Як на лихо, саме тоді мамі діагностували важку хворобу. Часу на зволікання не було, тому терміново було ухвалено рішення відправити її до Польщі разом із племінницею.
ТЕ, ЩО НАДИХАЄ
- Добре, що мені вдалось тоді працевлаштуватися в Бахмуті, бо робота – це те, що дає розраду. Загалом лікарем ультразвукової діагностики я працюю з 2007 року. А раніше, з 2003 року, я працювала лікарем-гінекологом, закінчила Луганський медичний університет. У 2007 році в Харкові я пройшла курс з ультразвукової перинатальної діагностики. Деякий час намагалась поєднувати акушерство та гінекологію і ультразвукову діагностику, але через велике навантаження вирішила займатися лише ультразвуковою діагностикою. Я обстежувала не тільки вагітних жінок, а й дорослих, дітей та новонароджених. Я дуже люблю свою професію, і щаслива, що працюю тим, ким мріяла стати ще з 9 класу.
БУТИ КОРИСНОЮ ЛЮДЯМ
- На Черкащині ми опинилися в травні 2022 року випадково. Зателефонувала моя колишня колежанка, яка також до 2014 року працювала в Сєвєродонецьку. Після тих подій вона продала квартиру та працевлаштувалась у Києві, де зараз і перебуває. Вона запропонувала підшукати мені будиночок в селі на Черкащині. Родина Демиденків – неймовірні люди, які прихистили нас разом із собакою в селі Тимченки, що на Золотоніщині, і стали рідними для мене людьми. Але в селі роботу за спеціальністю знайти неможливо, а я хотіла бути корисною людям і робити те, що вмію найкраще.
У Черкасах опинилася завдяки силі Facebook. Вийшла на зв’язок з однокурсником, який на той час там працював. Далі прийшла в обласну лікарню до Віталія Миколайовича Шила, пояснила, звідки переїхала та який досвід маю. Він погодився взяти мене на пів ставки. Потім ще пів ставки запропонували в іншому лікувальному закладі. Мою роботу помітили! Пізніше в мене вже була ставка в Черкаській обласній лікарні на посаді лікаря ультразвукової діагностики перинатального центру.
Наталія Михайлівна Лакуста привітно зустріла та познайомила з колективом. Пишаюся тим, що стала частиною команди щирих та небайдужих людей, які з перших днів мого перебування оточили мене турботою та розумінням, запропонували свою допомогу. Хтось філіжаночку приніс, хтось консервацію… Приємно, що люди не стояли осторонь.
ДОСІ НЕ ВІРИТЬСЯ, ЩО ЦЕ МОЄ ЖИТТЯ
- У Сєвєродонецьку я працювала на якісній новій апаратурі. Тут, коли я тільки прийшла працювати, спочатку була не надсучасна техніка, але невдовзі Черкаська обласна лікарня придбала новий модернізований апарат УЗ діагностики, завдяки якому можна побачити всі деталі, поставити точний діагноз і почати своєчасне та ефективне лікування. Сучасно та з комфортом для пацієнтів облаштували кабінет ультразвукової діагностики. Я дуже вдячна Віталію Миколайовичу Шилу, Наталії Михайлівні Лакусті за довіру та підтримку, за те, що я тут працюю і можу своєю працею допомагати іншим.
Щодо особистого побуту, то змінили декілька квартир, і зараз проживаємо ближче до центру. Черкаси дуже нагадують Сєвєродонецьк, втім тут більше приватних будинків. Місто з історією, але сучасне, розвинене. Зручне, перпендикулярне планування вулиць, зрозуміло, що де розташовано. Черкаси – місто в серці України, краєвиди якого не тільки зачаровують усіх мандрівників, які потягом їдуть влітку на південь країни, але й змушують обов’язково запланувати візит сюди. А чого варті набережні Черкас! Це щось неймовірне!
Я досі не можу повірити, що це моє життя, бо живу наче в якійсь іншій реальності. Згадую речі, які після важкого робочого дня змінювали моє життя на краще, давали спокій та відпочинок, знімали напругу: улюблений диван, лагідну подушку, тепленький плед, милі дитячі світлини сина… Щось смачненьке приготувати, запросити сусідку на тістечка, виготовлені власноруч… А головне – мрію обійняти близьких, які зараз не поряд.
Щоб мати здоровий глузд, намагаюсь концентрувати увагу на позитивних моментах, робити те, що мене надихає – працювати, спілкуватися з сином, підтримувати стосунки з друзями, знайомими людьми. Багато хто виїхав за кордон, не щодня спілкуємось, і навіть не щомісяця, але ми знаємо, що завжди є одне в одного.
